Cьогодні ми поговоримо з Оксаною Кушнір, Менеджеркою з операційної ефективності агропромхолдингу «Астарта–Київ».
– Оксано, вітаю. Хотілось би поговорити про останню книгу, думками про яку вам би хотілось би поділитися . Я знаю, що це книга Брюса Перрі та Опри Вінфрі «Що з тобою сталося? Про травму, психологічну стійкість і зцілення»
– Чому саме ця книга опинилася у ваших руках?
Коли я була в книжковому магазині, ця книга одразу кинулася мені в очі. Я побачила ім’я Опри Вінфрі й згадала, як колись читала її відгук на книгу Екгарта Толле. Тоді він справив на мене величезний вплив. Тож, коли побачила її прізвище на обкладинці, зрозуміла: ця книга точно варта уваги. Починаючи з назви, я відчула, що це саме те, що потрібно. Адже анотація обіцяла історію, яка змусить плакати від болю, що поступово стихатиме; від жахливих спогадів, які з часом зітруться; і від щасливого відчуття крил на злеті. Це якраз про ту травму, яку ми всі проживаємо — травму минулих поколінь і сьогоднішню, до якої ніхто не був готовий. Ця книга обіцяє перетворити біль на силу. І кожна історія в ній саме про це.
– Які очікування ви мали перед прочитанням?
Ця книга побудована на основі діалогів, живих історій, 30 років системного досвіду з усіма труднощами, болями й травмами, а головне — шляхами їхнього подолання. Це підсумок тридцятирічної практичної роботи: як болісних, так і щасливих випадків, які дали цінні висновки. Тому в мене були великі очікування. Я знала, що це цінний ресурс, де точно знайду практичні інструменти, які допоможуть мені, моїм близьким і моєму оточенню здобути справжню психологічну стійкість.
– Що найбільше вразило з перших сторінок?
Я почала читати ще в книгарні. Вразила щирість Опри Вінфрі: вона одразу розповіла свою особисту історію — про важке дитинство та про шлях, яким йшла. «Я стала капітаном своєї душі та володаркою своєї долі», — писала Опра. Вона нагадала прості істини, які ми всі знаємо, але до справжнього усвідомлення яких приходимо не відразу. Ми народжуємося вже цілісними, бо не ставимо запитання: «Чи достатньо бути такою, якою я є? Чи варто мене любити? Чи заслуговую я на це?» Ми цілісні та цінні самим фактом свого існування. Але чому ми це втрачаємо? Якраз цей шлях і пройшла Опра. Її щирість — це те, що найбільше мене вразило.
– Чи знайшли ви відповіді на власні запитання?
Так. Під час читання моє питання до себе змінилося. Книга показала хибність постійних пошуків: «Що зі мною не так?» Тут зовсім інший підхід: варто запитати, як ті позитивні чи негативні події життя вплинули на нас, і чому саме в конкретний момент ми відчуваємо себе так, а не інакше. Це ключове усвідомлення, яке змінює самоаналіз.
– Чи є в книзі моменти, які вам було важко читати?
Так, були. Наш мозок розвивається як відбиття світу, у якому ми живемо. Ми любимо так, як любили нас. Якщо вас ніколи не любили, то залишаються нерозвиненими ті нейронні мережі, які відповідають за здатність любити. Було непросто читати історії людей, яким не пощастило з родинною любов’ю, особливо коли проводила паралелі з українськими реаліями. Але, яке щастя, що це історії людей, які з допомогою доктора Перрі по-справжньому змінили свої життя та досягли позитивних зрушень. Ключові слова тут — надія та віра. Бо навіть якщо спочатку ми не отримали належного рівня любові, завжди є надія на зцілення —в унікальній здатності нашого дивовижного мозку до пристосування. «Подаруйте любов людині, яка ніколи її не знала, і вона навчиться любити теж».
– Що ви дізналися нового про стійкість людини?
Навіть найстійкіші люди можуть втратити свою внутрішню силу, якщо тривалий час не матимуть підтримки та перебуватимуть у стресі чи травмі. Наша стійкість залежить від суспільства, оточення, спільноти, до якої ми належимо. Саме спільнота — ключовий вектор стійкості. Наша соціальність і міжособистісна взаємодія визначають, наскільки ми витривалі. У книзі показано, як мозок реагує на стрес, як ми можемо його регулювати й краще розуміти інших. Тут багато наукових нейробіологічних фактів. Можливо, комусь книга здасться складною, але для мене вона не була важчою, ніж твори Деніела Гоулмана. Усе пояснюється просто й наочно. Стрес формує стійкість, але він має бути дозованим і помірним. Саме рівень і масштаб відрізняють стрес від травми.
– Чи змінилося ваше ставлення до себе після цієї книги?
Так, дуже. Я почала ставитися до себе з більшим терпінняс, підтримувати себе. З’явилося розуміння, що саме труднощі, розчарування, втрата орієнтирів і біль формують нашу здатність і впливають на становлення мудрості. Біль і страждання неминучі, але спосіб, у який ми їх усвідомлюємо й проживаємо, створює нас такими, якими ми є. Тепер я розумію: потрібно дбати про себе, щоб мати змогу бути джерелом мудрості для інших. Саме так зробила Опра, подолавши обставини й передавши свою життєву мудрість людям. Життя — це шлях. І питання не «яка я?», а «що я роблю в цій ситуації?».
– А до інших людей?
Зникло бажання вішати ярлики та засуджувати. Це ірраціонально, хоча, звісно, ми від цього не повністю вільні [сміється]. Але тепер це не має такого значення. Найбільша винагорода в житті — це стосунки з людьми. Позитивне спілкування, підтримка, зв’язки — це справді нас об’єднує. Ми не можемо пройти травми на самоті. Нам потрібні люди, які підтримають, які бачать нашу цінність. Ми створені для взаємодії. Книга навчила мене ще більше цінувати єдність і приналежність до родини, спільноти, компанії, країни.
– Чи відчули ви практичну користь від прочитаного?
Так. Одне з головних усвідомлень — ритм є надзвичайно важливим для здорового тіла та розуму. Ще в утробі ми відчуваємо ритм серця матері, яке задає тон нашому життю. Саме ритмічність є основою психологічної стійкості. У дорослому житті це музика, танці, поезія, сміх — ритмічні практики, що допомагають зберігати внутрішній баланс. Я намагаюся додавати ці ритми у своє життя. Ще один важливий момент — циклічність. Регулярні дії — ранкові ритуали, щотижневі чи щомісячні практики — створюють рівновагу, баланс і відчуття щастя.
– Кому б ви порадили цю книгу?
Всім українцям, яким було боляче, страшно, самотньо, хто не знав, як зібратися й взяти себе в руки. Тим, хто готовий працювати з собою й учитися жити щасливо навіть у нинішніх умовах.
– Яке головне повідомлення ви забираєте із собою?
Минуле неможливо витерти або змінити. Але ми можемо поруч із вузькою зарослою стежкою прокладати нову широку світлу автостраду й рухатися нею вперед. Стара дорога нікуди не подінеться, але ми будемо йти вже новим потужним шляхом, попри те, якими темними стежками колись блукали.